Компанія збанкрутувала: коли її борги можуть стягнути з директора або власника

Банкрутство компанії саме по собі не означає, що її борги автоматично переходять на директора, засновника чи бенефіціара. Однак обмежена відповідальність юридичної особи не є абсолютним захистом: якщо неплатоспроможність стала наслідком конкретних рішень або бездіяльності людей, які управляли бізнесом чи фактично визначали його дії, суд може покласти на них відповідальність за непогашеними зобов'язаннями.

Остання практика Верховного Суду показує, що при цьому суди дедалі більше дивляться не на формальний статус особи, а на її реальну роль у діяльності компанії. У зоні ризику може опинитися не тільки директор або засновник, а й фактичний контролер бізнесу. Водночас самого факту невдалого ведення бізнесу чи перебування особи на керівній посаді для стягнення з неї боргів недостатньо.

Коли борги компанії стають особистою проблемою

Базове правило корпоративного права залишається незмінним: юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Якщо товариство не розрахувалося з постачальником, банком або іншим кредитором, останній не отримує лише через це права вимагати гроші безпосередньо від директора чи учасника товариства.

Ситуація змінюється у процедурі банкрутства. Частина 2 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства дозволяє покласти субсидіарну відповідальність на засновників, учасників, акціонерів, керівника та інших осіб, якщо банкрутство боржника стало наслідком їхніх винних дій або бездіяльності.

Практично це означає, що суд має відповісти не на питання, хто був записаний директором або власником компанії, а на значно складніше: чи призвели дії конкретної особи до того, що підприємство стало неплатоспроможним і втратило можливість розрахуватися з кредиторами.

Цей підхід добре видно у постанові КГС ВС від 26 лютого 2026 року у справі №44/440-б. Спір стосувався банкрутства ТОВ «Сіті'Ком» та вимоги про субсидіарну відповідальність у розмірі понад 525 млн грн. Верховний Суд наголосив: потенційним суб'єктом такої відповідальності може бути навіть людина, яка формально не була керівником чи засновником, але мала можливість визначати дії боржника, зокрема впливати на управління його фінансовими ресурсами.

Отже, номінальна відсутність посади директора або частки у статутному капіталі сама по собі вже не гарантує захисту. Якщо буде доведено фактичний контроль над фінансовими чи управлінськими рішеннями, відповідальність може постати і перед такою особою.

Що саме потрібно довести

Водночас субсидіарна відповідальність не повинна перетворюватися на покарання керівника за сам факт банкрутства компанії.

У практиці Верховного Суду ключовим залишається причинно-наслідковий зв'язок. Необхідно встановити конкретні винні дії або бездіяльність особи та довести, що вони спричинили негативні наслідки: неплатоспроможність підприємства та відсутність активів, достатніх для розрахунків із кредиторами. Обов'язок доведення цих обставин покладається насамперед на ліквідатора.

Тому формула «компанія збанкрутувала, отже, винен директор» юридично не працює.

Показовою є та сама справа №44/440-б. Щодо одного з відповідачів суди встановили причинний зв'язок між його поведінкою як керівника та банкрутством, а щодо іншої особи відмовили через відсутність доказів вини. Верховний Суд, однак, звернув увагу, що суди повинні досліджувати реальний вплив кожного потенційного відповідача, його повноваження та участь у конкретних фінансових рішеннях, а не обмежуватися формальним статусом. У результаті відповідна частина спору була направлена на новий розгляд.

Це важливий момент і для захисту директора. Навіть якщо підприємство накопичило значні борги, а майна для їх погашення немає, потрібно встановити, що саме зробила або не зробила конкретна особа і як це вплинуло на фінансовий стан підприємства.

Які дії створюють найбільший ризик

На практиці увагу ліквідатора та суду привертають передусім операції, після яких активи компанії зменшуються без адекватного економічного результату, майно переходить пов'язаним особам, підприємство бере на себе зобов'язання, які очевидно не відповідають його фінансовим можливостям, або фактично припиняє діяльність, залишаючи кредиторів без джерел погашення боргів.

Однак навіть підозріла на перший погляд операція потребує оцінки в конкретних обставинах. У бізнесі завжди існує ризик: контрагент може не виконати договір, інвестиція — не окупитися, ціни — змінитися, а перспективний проєкт — стати збитковим. Невдале управлінське рішення не тотожне доведенню до банкрутства.

Для керівника тому особливо важливо, щоб значні рішення мали зрозуміле економічне обґрунтування на момент їх ухвалення. Протоколи, фінансові розрахунки, оцінка ризиків, листування з контрагентами, рішення учасників та інші документи через кілька років можуть стати доказами того, що директор діяв добросовісно в інтересах підприємства, навіть якщо очікуваного результату бізнес зрештою не отримав.

Відповідати може не тільки директор

Одна з найважливіших тенденцій судової практики полягає в тому, що коло потенційно відповідальних осіб не обмежується записами в ЄДР.

У справі №44/440-б Верховний Суд прямо вказав на необхідність досліджувати роль особи, якій учасники боржника надали повноваження погоджувати управління фінансовими ресурсами. Суд також зазначив, що статус кредитора цього ж боржника не звільняє таку особу від можливої субсидіарної відповідальності та сам по собі не доводить відсутності її вини.

Це особливо актуально для груп компаній, де формальний директор одного товариства може мати обмежену самостійність, а ключові рішення щодо грошей, активів і договорів фактично ухвалюються бенефіціаром або іншими особами.

Тому конструкція, за якої реальний власник не займає жодної посади й розраховує, що вся відповідальність у разі проблем залишиться на номінальному директорові, не створює гарантованого захисту.

Скільки можуть стягнути

Субсидіарна відповідальність може вимірюватися не вартістю окремої невдалої операції, а фактично всією частиною кредиторської заборгованості, яку неможливо погасити за рахунок майна банкрута.

Саме тому такі спори можуть стосуватися сотень мільйонів гривень.

Водночас Верховний Суд поставив важливий запобіжник. У постанові від 19 червня 2024 року у справі №906/1155/20 (906/1113/21) судова палата КГС ВС дійшла висновку, що право заявити вимогу про субсидіарну відповідальність виникає не раніше завершення реалізації майна, включеного до ліквідаційної маси, та відповідних розрахунків із кредиторами. Лише тоді можна визначити реальний дефіцит майна, який і має бути компенсований.

Інакше виникла б ситуація, коли з директора чи власника намагаються стягнути борги ще до того, як стало зрозуміло, яку їх частину здатна погасити сама компанія.

Є ще один ризик для керівника

Субсидіарну відповідальність слід відрізняти від солідарної відповідальності керівника, передбаченої статтею 34 КУзПБ.

Тут проблема полягає вже не в доведенні підприємства до банкрутства, а в несвоєчасній реакції на його фінансовий стан. Коли виникає передбачена Кодексом загроза неплатоспроможності, керівник не може просто продовжувати накопичувати зобов'язання, ігноруючи ситуацію.

У постанові від 4 вересня 2024 року у справі №908/3236/21 судова палата КГС ВС докладно розглянула цей механізм. Верховний Суд виходить із того, що порушення обов'язку своєчасно звернутися до господарського суду може стати підставою для стягнення з винного члена органу управління збитків, спричинених таким порушенням. При цьому стягнуті кошти мають надходити не безпосередньо окремому кредитору, а боржнику, включатися до ліквідаційної маси і вже звідти розподілятися між кредиторами за встановленою законом черговістю.

Отже, директор ризикує особистим майном не тільки тоді, коли сам сприяв доведенню підприємства до банкрутства. Небезпечною може виявитися і бездіяльність у момент, коли фінансові проблеми вже набули критичного характеру.

Що це означає для власника і директора

Практика Верховного Суду поступово формує досить прагматичний підхід. Банкрутство не скасовує принципу обмеженої відповідальності, але й корпоративна оболонка не повинна використовуватися для перекладання наслідків винної поведінки на кредиторів.

Для власника це означає, що відсутність його прізвища серед керівників не гарантує недоторканності, якщо фактично він контролював фінансові рішення підприємства. Для директора — що посада сама по собі ще не робить його відповідальним за всі невдачі бізнесу, однак важливими стають обґрунтованість його рішень, збереження документації та своєчасна реакція на ознаки неплатоспроможності.

Особливо небезпечним є період, коли компанія вже має серйозні фінансові труднощі, але формально продовжує працювати. Продаж активів, нові позики, розрахунки з окремими пов'язаними кредиторами, передача майна чи укладення великих договорів саме в цей час через кілька років можуть стати предметом детального судового аналізу.

Тому питання особистої відповідальності директора або власника вирішується не в день визнання компанії банкрутом. Значною мірою відповідь формується набагато раніше — у тих рішеннях, які вони ухвалювали, коли стало зрозуміло, що бізнес втрачає здатність виконувати свої зобов'язання.

І якщо ці рішення були добросовісними, економічно обґрунтованими та належно задокументованими, сам факт невдалого бізнесу не повинен перетворюватися на особистий борг його керівника чи власника. Якщо ж за банкрутством стоять конкретні дії з виведення активів, фактичного контролю на шкоду підприємству або ігнорування критичної неплатоспроможності, корпоративний захист може перестати працювати.